среда, 30 октября 2013 г.

Вибивай Дно!

Довелося якось Наталі Забілі перестріти на своєму життєвому шляху таємничого вічного панка Iннокентiя Снятих. Посиділи вони, як водиться, за чайником вина, побалакали. Іннокентій розповів Наталі про свої дитячі пригоди, коли він був цареням. І так ці історії вразили тоді ще юну поетесу, що вона прямо на тому скрижалі, де стояв чайник вина, висікла поему, присвячену тяжким випробуванням, які випали на долю маленького Iннокентiя і його матері – панк-цариці. Ось ця поема:

В синім небі сяють зорі,
Плещуть хвилі в синім морі,
В небі темні хмари йдуть,
В морі бочку хвилі б’ють.
Наче бідна удовиця,
Плаче, б’ється в ній цариця,
І росте там цареня
Щогодини — не щодня.
Мати плаче та голосить…
А дитина хвилю просить:
«Хвиле, хвиленько морська!
Ти гульлива та швидка,
Ти хлюпочеш, де захочеш,
Ти морське каміння точиш,
Топиш берег ти землі,
Підіймаєш кораблі –
Не губи ти нашу долю,
Викинь нас на суходолі!»
І послухалась вона,
Хвиля вільна водяна, —
Бочку винесла легенько
І відлинула тихенько.
Чують мати й немовля,
Що під бочкою земля.
Хто ж із бочки їх дістане?
Бог невже на них не гляне?
Тут на ніжки звівся син,
В дно уперся тім’ям він
І напружив трохи м’язи.
«Як би нам отут відразу
Проробить собі вікно?»
Він сказав — і вибив дно.

Комментариев нет:

Отправить комментарий